ВВЧИТЕЛІ, ЯКІ ВЧАТЬ МИСЛИТИ

Роздуми, навіяні трьома ювілеями сільської школи.
     
     олодимир ЛИС                                                12 липня 2005 року
     
     У невеличкому альбомі, якого отримали гості відразу кількох свят, які відбулися в Згоранах, є і фотографія з панорамою мого древнього, дуже зеленого і гарного села. На тій панорамній фотографії місцева Свято-Дмитріївська церква ледве видніється. Але цей храм завжди був духовним осердям села, перша згадка про яке датується ще ХІV століттям, 1366 роком. Згоранська церква — один з трьох найдревніших сільських храмів Волині, найдавніший дерев’яний храм області, який дійшов до нас у своєму первозданному вигляді, без жодної перебудови. Минулого року йому виповнилося 330 літ. А вже 1675-ого при церкві місцевий священик організував навчання грамоті сільських дітей.
     Історія не зберегла імені першого настоятеля храму, що колись знаходився на площі, яка була центром села, а нині, відколи центр змістився ближче до Великого Згоранського озера, майже на сільській окраїні. Зате парафіянам Свято-Дмитріївської пощастило, бо за польських, воєнних і післявоєнних часів тут правили такі відомі священики і водночас громадські діячі, як Павло Річинський із знаменитої сім’ї просвітян і будителів народного духу Річинських, Андрій Жуковський, брат не менш знаменитого вченого з української діаспори Аркадія Жуковського, Іван Носаль із родини педагогів і лікарів, племінник якого, теж Іван, став знаменитим цілителем-травознавцем. А ще були представники відомої на Волині священицької родини Стаховських, такі колоритні особистості, як Семен Цюр, Остап (Семен) Бандура, Володимир Хіночик. Нині тут настоятель отець Петро Луць, молодий, кілька років як семінарію закінчив та по тому, як взявся територію довкола старовинної церковки облаштовувати, заслужив повагу в моїх односельчан.
     Священики, як свідчить сільська історія й спогади старожилів, були часто і вчителями місцевої школи — церковно-приходської, потім трирічної світської, як вона називалася, народної, організованої 1916 року українськими січовими стрільцями. Водночас вчителем і надзвичайно цікавим співбесідником, як згадував ще мій покійний дідусь Федір Кусько, був і отець Павло Річинський.
     Історію школи нині взявся досліджувати її колишній директор Володимир Янчук. Він зібрав багатющий матеріал, яким поділився перед колишніми односельчанами, чимало з яких були його учнями, а тепер прийшли на день села, приурочений відразу до кількох поважних дат — 330-річчя храму і першої згадки про навчання в Згоранах, 40-річчя першого випуску середньої школи і 30-річчя першого випуску школи в новому приміщенні. А поруч стояли ще два директори Згоранської школи з 10- і 20-річним директорським стажем — Володимир Федорович Хомицький і Леонід Якович Вігура та нинішній — Микола Григорович Демедюк.
     Серед цікавих фактів, які навели на святі його ведучі, заступники директора школи і колишні її учениці Ганна Пархомук і Людмила Марчук, назву один. Нині в селі проживає 1452 мешканці. А за сорок років випускників середньої школи було лише на сто менше — 1352. Вони розлетілися по всіх-усюдах і світах. Із Згоран починали свою дорогу відомий етнограф і письменник, дослідник рідного краю, його побуту, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка Архип Данилюк, волинські науковці кандидати технічних наук Олександр Гриценко та Ігор Головачук. Донедавна мало село й свого земляка-професора, передчасно померлого Івана Кічия. Звідси пролягли дороги відомих спортсменок майстрів спорту зі спортивної ходьби Надії Прокопчук і Світлани Оксентюк. Заодно й письменника та журналіста “Волині”, автора цих рядків.
     Про одного ж ще випускника скажемо особливо. Хто б міг подумати — Микола Клок після закінчення школи помандрував кудись на схід. А винирнув, як мовиться, дуже заможною і поважною людиною. Закінчив Харківську юридичну академію, працює селищним головою в Кулиничах під Харковом. І водночас є успішним бізнесменом (основа багатства і успіху — квітковий бізнес), який міг собі дозволити подарувати рідній школі музичний центр, а педагогам — 200 доларів. А після свята з певним шиком оплатити вже неофіційне святкування однокласників і педагогів у шацькому ресторані з власної кишені. Знай наших!
     На святі згадували із вдячністю багатьох і колишніх, і теперішніх педагогів. Та не змовляючись, виступаючі — і колишні учні, і вчителі — неодмінно називали одне ім’я — нині вже покійного Сергія Маркіяновича Савоша. Він не місцевий, хоч родом із нашого Любомльського району, невеличкого села Коцюри. Це був елітарний педагог-інтелектуал від Бога. Я кілька разів дивився фільм “Доживемо до понеділка” з В’ячеславом Тихоновим у головній ролі вчителя-історика. І кожен раз мені здавалося, що я бачу перед собою нашого Сергія Маркіяновича. Але Тихонов грав педагога-інтелектуала московської елітарної школи, а нашому Сергію Маркіяновичу доля судила школу сільську, у звичайному поліському селі.
     Та пригадую, як він заходив до класу — тоді ще молодий, високий, ставний, як здавалося, суворий, але з іскринками гумору в очах, що неодмінно лукаво заблищать при черговій веселій вставці у цікаву розповідь. А розповіді про вітчизняну й світову історії були не просто розповідями та лекціями, це було щось таке невловимо-дивне, коли ти наче сам опинявся посеред тих подій, а вчитель просив дати оцінку їм, сказати, як би ти сам вчинив у тій чи іншій ситуації. Вже працюючи в районній газеті, я написав про свого вчителя нарис, великий і відверто захоплений. Та через пару днів мій перший, нині вже покійний, редактор Яків Василенко сказав: “Вибач уже, Володя, але нарис не піде. В райкомі сказали, що за твоїм вчителем тягнеться щось націоналістичне”. Я збирався, та так і не запитав Сергія Маркіяновича, який він мав «гріх». Правда, в школі, пригадую, розповідали й таку історію. Начеб на попередньому місці роботи він по-чоловічому поговорив з колегою, який намагався спокусити ученицю. Ця історія лише підняла авторитет нашого вчителя, особливо в очах дівчат.
     Пізніше, приїжджаючи в рідне село, я з болем спостерігав, як сільська буденщина, коли вчитель неодмінно мусить ще й город обробляти (і навіть ділянку в колгоспі), доглядати корову, курей і свиней, дедалі більше засмоктує й Сергія Маркіяновича. І при зустрічі з ним у куфайці та чоботях поставав чомусь інший образ — як одного разу входить до класу навіть не при галстуку, а з елегантним метеликом на білосніжній сорочці. Кричати хотілося від того спогаду. Пізніше, вже маючи рак, з вирізаним шлунком, геть змарнілий, він все ж приходив на уроки і стишеним голосом вчив людському погляду на нашу багатостраждальну історію. Робив із учнів мислячих людей.
     Це тільки одна вчительська історія. Назву ще пару імен. Заслуговує найтепліших слів моя перша вчителька Олександра Григорівна Хацьор. Надійка Загола була з того першого випуску школи 1965 року, після закінчення педінституту повернулася сюди вже вчителькою рідної мови і літератури, майже сорок років віддала школі (а додайте ще 11 років навчання), стала Надія Панасівна Пархомук одним з кращих вчителів-словесників області, має (цілком заслужено) орден Трудового Червоного Прапора. А подружжя Надія і Микола Хомичі — навчалися в одному класі, дружили, потім була знаменита шкільна любов, педінститут і вже теж майже сорокарічна робота в цій школі і школі місцевого обласного дитячого протитуберкульозного санаторію.
     Та говорилося на святі й про інше, болісне. Ще один випускник тридцятирічної давності, відомий в області політик і священик Микола Гінайло згадував, як колись у нього було дві перші вчительки — Ганна Калениківна й Олександра Григорівна, а все тому, що класи були перевантажені й трьох учнів, які народилися у жовтні—грудні й не мали ще семи років, після двох місяців відправили додому, аби прийшли до першого класу наступного року. А тепер у просторій, сучасній, без перебільшення, школі не те що нема навчання у дві чи три зміни, як колись, а класи напівпорожні. У старших виручає те, що приходять учні з сусідніх сіл — Сильне, Гупали, Самійличі, Пехи, Заозерне, Положево, де школи, як тепер називають, неповно-середні.
     Нині у Згоранах є тенденція до зростання учнів у початкових класах. І як раніше, перемагають на змаганнях і турнірах КВК вихованці місцевої дитячо-юнацької спортивної школи, однієї з небагатьох в області, веселої команди кмітливих і винахідливих, шкільного екологічного театру. І повертаються раптом в рідне село на постійне місце проживання колишні учні, як несподівано повернувся кілька років тому заступник директора одного з провідних харківських заводів, а нині місцевий підприємець Валерій Теребуха, мама якого — Надія Пилипівна — також була тут вчителькою.

.